Коли слухаєш розповіді людей про їх нелегку долю, у пам’яті завжди спливають відомі народні прислів’я, на кшталт: «Життя прожити — не поле перейти». Але промовити вислів — то одне, а реально скуштувати на смак солоність і гіркоту пережитого — дещо інше.
Звичайно, кількість прожитих років сама по собі ще не може свідчити про нелегку долю людини: перенести нелюдські страждання можна і за короткий час, а посивіти, взагалі, за годину… Але так вже повелося в нашій історії, що на кожне нове покоління випадають нелегкі часи — голод, війна, революція тощо. Комусь дістається менше, а комусь — сповна…
Михайло Трохимович Черненко, якому щойно виповнилось 90 років, народився у далекому 1930-му в хуторі Манькове. Був дев’ятою (останньою) дитиною у матері. А всього в сім’ї народилося п’ятеро хлопців і четверо дівчат. Пощастило родині — вижили всі, що було нелегко в той час. Особливо важкими були голодні 1932-33 роки. А за ними — війна і новий голод 47-го року. Про це написано і сказано багато, але коли чуєш розповіді про ті часи із вуст людини, яка пережила все це особисто, ніби сам стаєш свідком тих драматичних подій…
Вижив маленький Михайло та його брати й сестри завдяки корівці. Мати ділила молоко порівну на всіх і діти з нетерпінням чекали цієї миті. На жорнах мололи зерно, якщо його вдавалося десь роздобути, додавали у хліб листя тощо… Так і пережили важкі часи. «Дивуюся, як шлунки витримали таку їжу, — із сумом говорить ювіляр». І все ж — це краще, ніж померти у дитячому чи юному віці від голоду.
Михайло Трохимович багато працював. Його загальний трудовий стаж складає 50 років. Як він сам говорить, спочатку трудився в колгоспі «по наряду». Під час війни і відразу після її закінчення коней не було — волочили й сіяли за допомогою корів. Потім жити стало трошки легше. Тринадцять років працював колгоспним комбайнером, був завідувачем молочно-товарної ферми. Потім став бригадиром на хуторі Руда і трудився на цій посаді впродовж довгих тридцяти років. Останні сім років своєї трудової біографії присвятив роботі землеміра в сільраді.
Сьогодні з дев’яти дітей залишилось двоє: Михайло Трохимович і його рідна 95-річна сестра, що мешкає неподалік — у Долинці. Один брат загинув на війні, всі інші теж залишили цей світ.
Була у Михайла Трохимовича дружина і двоє синів. Усіх поховав. З дружиною прожили 65 років у мирі та злагоді, а синам було лише по 54… Один потрапив в аварію, інший — помер від серцевого нападу.
Найважче чоловікові сьогодні від самотності — туга за рідними гнітить душу. Але продовжує жити, онуки допомагають. Дивує односельців своєю дужістю, життєлюбством: у своєму поважному віці водить автомобіль, любить грати на гармошці, співати. У день відзначення ювілею при першій нагоді брав до рук інструмент: свою душу хоч трохи розвеселити, і людям на радість пограти й поспівати.
На святі були рідні, друзі, односельці. Одна племінниця прибула навіть з Волині. Говорили гарні слова про чуйність і щирість ювіляра, його активність, що непідвладна рокам. Бажали, щоб не забув запросити на столітній ювілей…
На прохання автора цих рядків щось побажати підростаючому поколінню, сказав, що дітям слід привчатись до праці. Ніби нічого нового, але зміст цих слів традиційно глибокий: без праці життя завмирає.
Від’їжджаючи з Токарів, я чув як зі скверу, з боку кафе, продовжувала линути музика — Михайло Трохимович не випускав із рук гармошки, яка стала його надійною рятівницею від роз’їдаючої душу самотності…
Віктор Гіржов
Loading ...
Обговорення матерiалу