Розчарування, зневіра – один із найбільших смертних гріхів. Але, дивлячись на нашу українську політику, інколи хочеться заплющити очі і не бачити нічого навкруг. Тебе огортає розпач. Особливо, коли йдеться про речі світоглядні, глобальні…
Хочу сказати кілька слів про перший тур президентських виборів, які, зізнаюсь, мене вкрай розчарували…
До чинної української влади є чимало претензій – з цим ніхто не сперечається. Але в даному випадку – слід аналізувати більш конкретно: за що відповідає Президент країни і які в нього прорахунки й досягнення. Як працює парламент і уряд – і теж у розрізі прав та обов’язків. Як не крути, але в нас не президентська республіка в її класичному вигляді, а парламентсько-президентська. Звідси й слід робити висновки.
Чому до кандидата Порошенка у суспільства більше претензій, ніж до кандидата Зеленського? Тут все просто: критикують того, хто хоч щось робить. Зеленський жодного дня не займався політикою, економікою, не керував не те, що районом чи областю, а навіть селом, не був депутатом найнижчого рівня і ще багато «не». Дехто вважає, що це добре, мовляв, краще починати все з чистого аркуша, не маючи досвіду перебування у владі. Але упродовж всієї виборчої кампанії від нього не можна було почути жодного виразного слова про те, яким він бачить подальший розвиток України, хто буде в його майбутній команді, які економічні й соціальні реформи слід запровадити, щоб людям жилося краще, а ВВП країни зростав темпами, які б забезпечили поступальний розвиток держави і знизили її залежність від дедалі зростаючого зовнішнього боргу. З рідких інтерв’ю Зеленського, які лунали російською мовою (а як же 5-та стаття Конституції?), щодо боротьби з корупцією і зменшенням олігархічного впливу на країну, можна було лише чути, що «ми порєшаєм етот вопрос» і «зуб даю», характерні для певних соціальних груп…
Що ж, українці, проголосувавши за шоумена Зеленського, який не вважає приниженням стати перед ворогом на коліна, висловили свій електоральний протест проти нинішньої влади. Але ж, обираючи між багатьма, напевно, не ідеальними кандидатами, слід обирати, образно кажучи, «менше із зол». Поставивши на перше місце рейтингового голосування коміка Зеленського, український електорат зробив свій вибір. Проголосував серцем. Але вчинки на зло комусь – зазвичай обертаються проти безпосередніх авторів подібних вчинків. Іншими словами: на зло мамі відморозити вуха – не кращий із методів.
Чи Зеленський є меншим злом від Порошенка – я би тут радив тричі подумати і зважити. Перш за все – слід замислитись всім, хто хоче, щоб і надалі існувала вільна незалежна Україна і щоб наш народ знову не повернувся до російського стійла. Хіба за те українці боролись упродовж століть, щоб однією «галочкою» в бюлетені самим собі перекреслити споконвічне прагнення до права самостійно визначати свій історичний шлях і будувати своє життя «у власній хаті». Сьогодні надважливим завданням для українців є збереження держави – все інше з часом додасться.
Слід зазначити, що сьогодні у світі спостерігається стала тенденція до зростання популістських настроїв. Популісти як правого, так і лівого толку стають популярними (вибачте за каламбур) – як у Європі, так і в Україні. Тут ми справжні європейці! Може саме тому Ляшко набрав чимало голосів і в нашому 151 територіальному окрузі, обігнавши навіть Порошенка. Хоча при цьому не обійшлося без парадоксів – феномен Зеленського саме й проявився в тому, що його гаслами стали зовсім не популістські: «Ніяких обіцянок» і «Я нікому нічого не винен». А тому незрозуміло, як лідер «95-го кварталу», ставши на чолі держави, буде діяти. Можливо, за нього це робитиме його головний спонсор Коломойський, бажання якого взяти реванш, призведе до ери олігархічних війн і переділу статків, набутих «непосильною працею».
Біда в тому, що українське суспільство сприйняло красивий сон (кіно про президента Голобородька) за реальність. Повірило в казку, в те, що помахом чарівної палички можна все в одну мить змінити, всього бажаного досягти. Потужний інформаційний вплив, який чинить на людей телебачення, інші ЗМІ, зокрема, російські зовні та проросійські всередині країни – зробили свою невдячну справу: герой серіалу “Слуга народу” Голобородько почав ототожнюватись з актором Зеленським і навпаки. І це дуже небезпечно, адже не міфічний Голобородько керуватиме великою і складною країною, що перебуває в стані війни з могутнім агресором, а лише виконавець ролі президента і за сумісництвом – слуга олігарха. А як люблять говорити в Одесі, це дві великі різниці…
Отже, як мінімум, хотілось би стати свідками передвиборчих дебатів двох кандидатів на найвищу посаду в державі, адже, як сказав давньогрецький філософ Сократ: «Заговори, щоб я тебе побачив». Можливо, Зеленський продемонструє свої кращі (приховані) якості й можливості і навіть перевершить свого екранного героя. Щоправда, в його штабі вже заявили, що участь у дебатах можлива лише за умови вільного “вікна” у щільному концертному графіку Зеленського. Що ж, артисту можна лише поспівчувати: розриватись між сценою, корпоративами і державними справами досить нелегко… Але, швидше за все, команда Зе боїться, аби її лідер не наговорив дурниць перед відповідальним другом туром і не зруйнував так вдало сформований сценаристами й режисерами позитивний образ Голобородька-Зеленського…
Щодо позитивних моментів нинішньої виборчої кампанії. Для мене вони очевидні: перший тур пройшов у спокійній і демократичній обстановці, люди зробили свій вільний вибір. Чи продуманий? Тут можна посперечатись.
Явка виборців на дільниці у день голосування теж була відносно високою. Це хороший заділ на майбутнє, адже якщо люди зрозуміють, що їхній голос буде почутий і він реально впливатиме на ситуацію в державі, вони ще активніше братимуть участь у цьому процесі, а головне – почнуть голосувати не «по приколу», і не на зло комусь, а свідомо, обдумано й відповідально. А рух президента і провладних еліт у потрібному напрямку залежатиме від створеного для них коридору: з одного боку – активне громадянське суспільство, а з іншого – західні партнери, зокрема й ті, від яких залежить фінансова й військова допомога Україні.
Процес буде довгим і непростим для народу, який майже ніколи не мав власної державності (короткі історичні спалахи – доволі драматичні, в рахунок можна не брати), і який має доволі виразні рудименти колоніального минулого. Але вчитись треба і якомога швидше.
Хочеться вірити, що нам, нарешті, вдасться методом спроб і помилок вивчити цей урок і піти вперед, наздоганяючи змарнований час і більш розвинені країни, з якими колись ми мали рівні стартові можливості. Головне ж – не помилитись у виборі напрямку руху і не звернути з проєвропейського шляху, обраного нашим народом під час Революції Гідності…
Віктор Гіржов, журналіст, політолог
Loading ...
Обговорення матерiалу