Де пролягають межі припустимого у внутрішній політиці та чому Володимиру Зеленському не варто їх порушувати
Як і попередні п’ять років, абсолютним пріоритетом для України залишається збереження державної цілісності. Головна загроза, безперечно, походить від Росії, але водночас є й внутрішні виклики, прийняти які доведеться Володимиру Зеленському та його команді. Формально Україна унітарна держава, завдяки чому центральна влада має у своєму розпорядженні потужні важелі управління країною. Але насправді «всесильний Київ» — це не більш як популярний публіцистичний штамп. Ще на початку незалежності Україна пережила тіньову «федералізацію», рушієм якої стали місцеві еліти (читай: клани, мафія). Якщо в Києві постійно відбуваються політичні пертурбації, то в деяких регіонах статус-кво зберігається десятиліттями. Тому кожен президент мусить укладати з регіональними «баронами» мовчазні угоди про ненапад, гарантуючи невтручання в місцеві справи в обмін на лояльність. Найпромовистіший приклад — історія донбаського клану, «конкордат» із яким був змушений укласти навіть його переможець Віктор Ющенко. Після другого Майдану суспільний запит на перезавантаження влади був надзвичайно високим, причому не лише в Києві, а у тих регіонах, де місцеві еліти активно підтримували режим Віктора Януковича та потурали сепаратистам. Відновити зруйновану вертикаль влади, укріпивши її лояльними кадрами, був зацікавлений і Петро Порошенко, але походу проти регіональних еліт не сталося. Боротися на два фронти — проти російської агресії ззовні та проти ворохобних «баронів» усередині — було неможливо.
Отримавши політичну амністію, місцеві еліти знахабніли настільки, що стали відкрито тероризувати місцеві громади. Убивство Катерини Гандзюк та десятки інших інцидентів — це не лише наступ на громадянське суспільство, а й також демонстрація сили. Вочевидь, місцеві еліти гратимуть м’язами й перед новим президентом, схиляючи його до компромісу в обмін на п’ять років відносного спокою. Але на практиці така стратегія в кінцевому підсумку виходить боком центральній владі, про що наочно свідчить президентство Порошенка. Здатність команди Зеленського приборкати місцевих «баронів» і наповнити унітарність України реальним змістом наразі видається сумнівною. Цілком імовірно, що місцеві еліти зондуватимуть ґрунт, саботуючи ініціативи Києва, вдаючись до політичних демаршів тощо. Не виключений і шантаж сепаратизмом. Адекватно реагувати на такі явища в межах власної компетентності — прямий обов’язок президента. Якщо ж нова влада вирішить спертися на місцеві еліти на противагу невдоволеному громадянському суспільству, це буде приводом видати президентові «червону картку». Те саме стосується федералізації, ідею якої просувають проросійські сили. У світі не бракує прикладів успішних країн із федеративним устроєм, проте в українських реаліях це означатиме легалізацію місцевих кланів і надання свавільним «баронам» розширеного політичного та економічного інструментарію, що, своєю чергою, запустить процеси, які в кінцевому підсумку можуть завершитися розпадом держави.
На щастя, під час передвиборчої кампанії Зеленський не заявляв про плани переглянути унітарний устрій України. Однак не менш тривожною є його заява про те, що питання вступу до НАТО має вирішуватися на референдумі. Це відповідає духу передвиборчої кампанії Зеленського: навіть його програма нібито писалася разом із «простими людьми». Втім, надуживання плебісцитами загрожує негативними наслідками для України. По-перше, референдум не є гарантією того, що суспільство буде задоволене його наслідками. Так, у 2016-му 52% британців проголосували за вихід зі складу ЄС, але 2019-го співвідношення прибічників та противників Brexit вже було 38% до 48% (YouGov, 2019). Звичайно, у певних випадках — приміром, під час вступу до ЄС — референдум є необхідною процедурою. Але побудувати внутрішню та зовнішню політику на плебісцитах неможливо. Якщо керівництво держави не впевнене, що ухвалені ним рішення будуть легітимними в очах суспільства, це свідчить про кризу легітимності самої влади. А така проблема розв’язується не референдумом, а достроковими виборами. Ще деструктивніші наслідки матиме впровадження механізму місцевих референдумів. На практиці це обернеться легалізацією технології окупації, яку Росія застосувала на Донбасі та в Криму. Якби бунтівники мали у своєму розпорядженні закон про місцевий референдум, довести світові факт російської окупації було б дуже важко. Окрім того, місцеві референдуми стануть потужним інструментом у руках тих-таки регіональних еліт. Зрозуміло, що відмовитися від популізму нова влада не зможе (як не могла й будь-яка попередня), але «служіння народові» має відбуватися в усталених інституційних межах. Сформована в демократичний спосіб влада не повинна перекладати ухвалення державницьких рішень на громадян, а тим більше — вдаватися до необдуманих законодавчих і конституційних змін.
Ще одна «червона лінія» для майбутнього президента проходить через Донбас. Вочевидь, нове керівництво країни одночасно підпадатиме під тиск із боку Росії та відчуватиме внутрішню спокусу вдатися до несподіваних кроків щодо окупованої частини Луганщини та Донеччини. Спілкуватися з мешканцями ОРДіЛО можна й треба — через звернення, засобами інформаційної політики, навіть особисто — на пунктах перетину лінії розмежування. Однак будь-яка пряма комунікація вищого керівництва України з ватажками «ЛНР» та «ДНР» неприпустима. По-перше, це безглуздо, оскільки керівники «республік» не є легітимними ні за формою, ні за суттю. «Уряди», «парламенти», «міністерства», «громадські об’єднання», що існують в ОРДіЛО, — лише машкара, недбало напнута поверх окупаційних структур. Сьогодні це розуміє і більшість українців, і міжнародна спільнота. По-друге, якщо Київ розпочне будь-яку форму «прямого діалогу» з окупованими територіями, це матиме для України виключно негативні наслідки. Зокрема, Росія скористається тим для руйнування системи міжнародних санкцій, основаної на визнанні факту російської окупації та нелегітимності «республік». Результатом може стати повернення ОРДіЛО до складу України без відновлення реального контролю за цими територіями. По суті, це буде капітуляція в обмін на видимість швидкого мирного врегулювання.
Такий сценарій наближатимуть не лише прямі переговори, а й відновлення економічних зв’язків з ОРДіЛО. Що стосується виплати пенсій мешканцям окупованої частини Донбасу, цю ідею активно підтримують правозахисні організації. Але слід зазначити, що вагома частка тамтешніх пенсіонерів отримує пенсії вже зараз завдяки «пенсійному туризму». Толеруючи цю не зовсім законну, але масову практику, українська влада вирішує одночасно два важливі завдання: дає засоби для існування частині наших громадян, що опинилися в окупації, і водночас контролює виплату цих коштів. Це варіант далеко не ідеальний, але ліпшого наразі нема. Якщо здійснювати пенсійні виплати за посередництвом окупаційних структур (інших в ОРДіЛО не існує), неможливо гарантувати, що кошти дійдуть до самих пенсіонерів. Тому красивий жест на практиці може обернутися фінансуванням терористів, а також позбавленням їхніх заручників тих коштів, які вони нині отримують. Нове керівництво України має затямити, що розв’язання проблем мешканців окупованих територій полягає в деокупації ОРДіЛО, причому на умовах відновлення українського суверенітету.
Найбільші побоювання сьогодні викликає позиція команди Зеленського щодо гуманітарної політики.
«Усе, що може роз’єднувати українців, — віра, мова, територія, якісь історичні лідери, — потрібно винести за дужки, принаймні доти, доки ми не закінчимо війну», — заявив спікер передвиборчого штабу Дмитро Разумков. Проросійські сили використовували схожу риторику ще півтора десятиліття тому, звинувачуючи ініціаторів українізації у створенні штучних розколів та в спекуляціях на «другорядних» питаннях. Цілком очевидно, що така риторика знаходить відгук не тільки серед проросійської частини суспільства, а й серед обивателів, яких дратує перейменування вулиць, введення мовних квот на радіо й так далі. Однак, із погляду національних інтересів, ревізія гуманітарного курсу, взятого у 2014‑му, є неприпустимою. Схоже, у команді Зеленського розуміють, що зазіхання на юридичний статус української мови стане для них політичним самогубством. Але так само неприпустимими є відмова від політики мовних квот, згортання декомунізації, припинення державної підтримки українського кіно тощо. Звичайно, про ефективність окремих заходів можна сперечатися, але їхня принципова важливість не є предметом для дискусій. Просто тому, що в українських умовах плекання національної ідентичності — це питання не лише культури, а й національної безпеки. У минулому схожі твердження сприймалися як націоналістичний алармізм, проте 2014 рік довів реальність загроз, причому російська агресія розгорталася не тільки у військовій та економічній, а й у гуманітарній площинах. Тому гуманітарний вимір деколонізації стратегічно не менш важливий для збереження України, ніж військовий спротив агресії та економічна витривалість.
Чому останнього не усвідомлює певна частина суспільства — предмет окремого дослідження. Чи усвідомлюватиме важливість дотримання чинного гуманітарного курсу нове керівництво держави й особисто Зеленський, стверджувати важко. Те саме стосується й решти означених вище питань: політики щодо окупованих територій, ставлення до унітарності держави, методів державного управління тощо. Тому завдання громадянського суспільства та відповідальної частини політикуму полягає в тому, щоб уже зараз окреслити межі, за які не слід заступати. Немає жодного сумніву, що власну дорожню карту внутрішньої політики малює для Зеленського й проросійський табір. Але «боротьба за президента» — зовсім не нове явище в українській політиці.
Loading ...
Обговорення матерiалу