Мери міст мають скинутися і поставити пам’ятник Арсенію Яценюку і хоча б погруддя – Петру Порошенку. Саме завдячуючи їм, Україна у 2015 році отримала бюджетну децентралізацію.
У міста стали приходити освітня і медична субвенції. Це вивільнило місцеві кошти на забезпечення інших внутрішніх потреб.
Одночасно Яценюк зробив ринковим процес формування тарифів.
Тарифи підвищилися. Провина в очах людей лягла на Яценюка, майже миттєво вбивши рейтинг “Народного фронту”.
Натомість мери отримали коштів на порядок більше, ніж мали до цього.
Тільки для прикладу: бюджет розвитку у розпорядженні Сумської міської ради збільшився з 35 мільйонів у 2013 році до 640 мільйонів уже у 2015 році. Майже у 20 разів. І так скрізь.
Ціна питання
Бюджетна децентралізація дозволила буквально за кілька років зробити діючих мерів героями. Сотні мільйонів гривень, якщо навіть допустити, що відсотків 10-20 пропадуть у якості відкатів, – це сотні мільйонів гривень. Можна зробити щось таке, що виборець легко може помацати руками і сказати: от двадцять років нічого не будувалося, а при Івану Івановичу знов почали щось будувати.
Але красти через відкати зараз вже не модно. Ну, хіба, трошки. Обиватель думає, що крадуть з бюджету буквально. Як у колгоспі кукурудзу. Прийшов чиновник, відсипав грошей в мішок і пішов.
Але ж із загального фонду не вкрадеш, бо це зарплати бюджетників і енергоносії. Для того, щоб заробляти, потрібно працювати з бюджетом розвитку. Саме з бюджету розвитку дозволені витрати на купуємо/будуємо/перебудовуємо. Де перебудовуємо – найефективніший спосіб.
Бо “купуємо” легко перевірити по прайсам. Купили ліки не за ту ціну – весь фейсбук гуде.
А перебудували площу у центрі міста – заактували роботи, які і не робилися. Заробили 10%. Заробили своїх 20% на рентабельності (ну, бо ж ваша фірма виграла підряд) у роботах, які зробили насправді. Ну і ще 10% заробили – на недотриманні Державних будівельних норм, бо робиться все погано, щоб ще через 5-7 років робити новий ремонт.
Таким чином стає зрозуміло, що зайти зі своєю командою в місто – це найвигідніший бізнес. Де при освоєнні бюджетних коштів із різною мірою апетиту приносить від 20 до 40% прибутку від освоєного бюджету розвитку міста. А це для обласних центрів сотні мільйонів і мільярди.
А ще ж можна зайти в місто командою і правильно провести конкурс на пасажирські перевезення. Зібрати від зацікавлених по трошки.
Ну а вже потім боротися із корупцією у ввіреному місті. Не допускати, щоб вчительки збирали на штори в клас. Чи квіти на свята.
Тож ціна питання на осінніх виборах – величезна.
Держава і міста – філософія відносин
Якщо процес завершення децентралізації при Порошенкові був зрозумілим, то зараз – точно ні. З приходом Зеленського все тільки заплуталося.
Але ми розуміємо: міста не можуть дати самі собі повноваження. Формат відносин регламентується виключно на рівні держави. А мерів і експертів чути не хочуть. Тим більше не факт, що і мери хочуть – як краще для громад.
Перше. Проблема змін до виборчого законодавства: кожного дня і кожні вибори все може змінитися на користь тих, хто сьогодні при владі.
Тому ніяк не зрозуміло з виборчим кодексом. Партійний принцип буде застосовуватись для міст від 90 тисяч виборців? Чи від 15-ти? У Зеленського визначаються. Причому інтереси самих виборців нікому не цікаві.
Скільки і яких повноважень віддати на субрегіональний рівень? Що буде з районами? В ідеалі – районні державні адміністрації мають стати префектурами з повноваженнями зупиняти рішення ради. Якщо комусь, наприклад, спаде на думку ввести на рівні міста якусь іще мову, крім державної. Або захочуть присвоїти ім’я якогось Жукова українській вулиці. Ну, чи з бюджетом щось наплутають.
Ніяких інших повноважень. І ніяких районних рад. На утримання яких треба змінювати і податковий і бюджетний кодекс. Ну це така думка причетних до децентралізації. А що тут планують у Зеленського?
Відповіді немає.
Третє. Регіональний рівень. Роль обласних адміністрацій і тим більше обласних рад – відповідати за регіональний розвиток і прозорі процеси розподілу коштів. Держава пробуксувала з Державним фондом регіонального розвитку (ДФРР). У багатьох областях гроші, які мали б освоювати громади, освоюватимуть обласні управління капітального будівництва, які працюють із “спеціальними” фірмами.
І вже дуже смішно діляться кошти Дорожнього фонду. В яку область не глянь – тендери проводяться у кращих традиціях часів Януковича: зробити все, щоб підряди отримали “свої” фірми, на конкурсах “чужих” викидають за будь-якого приводу.
Найчесніший президент у світі у своїй теплій ванні, можливо, і не знає, що веселі хлопці за його спиною підсіли на теми і схеми, про які в Україні вже стали забувати.
Тож питання питань: це вже повернення в “країну мрій Януковича” чи ще можна відіграти назад, у часи, де були відносно чесні і прозорі закупівлі за бюджетні кошти?
Четверте. Бачимо поступовий розворот країни від децентралізації до централізації. Ось і у своєму інтерв’ю Зеленський говорить про сепаратизм мерів. Очікувана відповідь держави на фронду міст (в уявленні Зе!команди) – зменшення можливостей для мерів. Досягти цього можна дуже легко, змінивши формулу розрахунків у міжбюджетних відносинах. По реверсній дотації, наприклад. І мери залишаться без ресурсів. І знову поїдуть випрошувати цільові субвенції в уряд.
Питання: хто ще, крім наших західних партнерів, може зупинити цей розворот?
Мери і громади: Зе!комунікація
У вертикалі держава і міста усе неясно. Хоча перспективи виглядають песимістично.
Але і у горизонтальних комунікаціях мерів і громад – за деякими винятками – не дуже добре. Не треба узагальнювати, бо є в Україні міські голови, які ведуть чесний діалог з громадами. Проте тенденція помітна.
У нас мери ведуть діалог з жителями міст не через дискусії і диспути. А у форматі Володимира Олександровича – через телевізор. Причому у більшості випадків – за бюджетні кошти.
Прописується якась місцева програма інформування громадян. І мерія через різних розпорядників коштів заганяє гроші на приватні телеканали. І кожного вечора мер за бюджетні кошти розповідає людям про те, який він молодець. Як змусити мерів говорити з експертами, а не з жителями через телевізор?
В ідеалі, держава має допомагати регіональним відділенням Суспільного телебачення. Щоб створювати площадки для діалогу.
Але мери прогнозовано не підуть на безкоштовну площадку – де чесно треба буде відповідати на незручні питання експертів. А підуть на платну – де можна віщати у стилі Зеленського: “Хто молодець? Я молодець”.
Тому мери і чіпляють на себе збірний образ місцевого населення і прислухаються до місцевого колориту. Тому мер Харкова за пам’ятник Жукову, а мер Сум піднімає червоно-чорний прапор. Бо такі настрої більшості. І ще хтозна, якби Кернес був головою у Львові, чи не носив би вишиванку і особисто відвідував на Покрову ветеранів УПА?
Парадокс місцевої комунікації – у нас через збочену комунікацію експертне середовище бачить або неефективне використання бюджетних коштів, або просто розкрадання. Глядач місцевого приватного телеканалу бачить тяжко працюючого і ефективного мера. На Суспільний канал мер іти не хоче, не комфортно.
А держава не регламентує хоча б під час виборів обов’язковість дебатів кандидатів у місцеву владу. І не хоче цього робити.
Бо орієнтовно мало де пройдуть кандидати у мери від “Слуг народу”. Принаймні у більшості обласних центрів втримаються нинішні міські голови. Але у Центрі, Сході і Півдні України “Слуги народу” матимуть найбільші фракції, хоча і не монобільшість.
А значить з ними обраним мерам доведеться вибудовувати якісь стосунки.
Ми можемо в деяких містах побачити ситуацію: мер пройшов, але більшості в раді він не має. І йому не дають працювати. Він або проводить рішення з ситуативною більшістю, роздаючи “подаруночки” посадами чи підрядами комусь під кожну сесію. Або блокується з антагоністами.
Вже зараз ясно, що ті, хто керує державою і вкладає своє бачення президенту, хочуть повоювати з місцевими елітами за ресурси. А між тим місцеві еліти не дуже хочуть з кимось тими ресурсами ділитися. У кожній області і у кожному місті усі будуть восени заново вибудовувати відносини. В залежності від того, хто і скільки кнопок буде контролювати в місцевих радах.
А от якби держава хотіла не боротися з мерами за ресурси, а вибудовувала місцеве самоврядування – її особливим союзником мали б стати інститути громадянського суспільства.
От взяли б та й дали громадським аналітичним чи антикорупційним організаціям на конкурсній основі бюджетні кошти. А вони б на ті кошти “відкошмарили” усі закупівлі в громадах. А через незалежні ЗМІ розповіли людям: як і де їх ошукують.
Заодно б забезпечили прозорість у коштах Дорожнього фонду чи ДФРР.
Якщо ви так боїтеся “соросят”, то створіть своїх, Володимире Олександровичу.
Але – немає діалогу. Ні у міст з державою. Ні у мерів з експертним середовищем і ЗМІ. Ні у ЗМІ з державою.
Бо боротьба триває не за державу Україна. А за освоєння бюджетних коштів та інших ресурсів.
А їх все менше.
Тому восени у нас буде ще плюс сто зеленських. Ми зробимо їх разом.
Віктор Бобиренко, Українська правда
Loading ...
Обговорення матерiалу